Форма входу

Категорії розділу

Мої статті [7]

Пошук

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 92

Друзі сайту








Вітаю Вас Гість | RS

«Чого б ти не навчався, ти навчаєшся для себе »

                                                               Петровій         
Головна | Реєстрація | Вхід
Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

«Чому епоху Відродження називають епохою гуманізму, апедагогіку – гуманістичною?»

Відкриття древнього світу було зроблено діячами Відродження таким шляхом, що стало одночасно відкриттям людської індивідуальності. Як це стало можливим? Щоб відповісти на це запитання, перш за все звернемо увагу на значення терміна «гуманізм». Його походження зв'язано з поняттям studia humanitatis — букв, «гуманітарні студії».

Починаючи з XIV в. позначали комплекс учбових дисциплін, в котрий входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звісно, було зв'язано з заняттями саме цими дисциплінами

Усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, Відродження особливо акцентувало на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людяного. ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

На думку А.Ф. Лосєва, "гуманізм є, по-перше, типова для Ренесансу вільно мисляча свідомість і повною мірою світський індивідуалізм". "По-друге, це не просто світське вільнодумство, а суспільно-політична, громадянська, педагогічна, побутова, моральна і інші практичні сторони цього вільнодумства". По-третє, "це практична спрямованість Ренесансу, що нарівні з неоплатонічною теорією досить владно і з великим темпераментом говорила спеціально про людську мораль, про прогресуючу громадськість і про різні наукові, художні і педагогічні тенденції, про самосвідому людську особистість".

Таким чином, головною рисою гуманізму є його практична спрямованість. Звідси аж ніяк не слідує, що гуманісти не будують теорій або не намагаються них будувати. Це значить, що теорія для них не самоціль. На відміну від середньовічної схоластики, у якій бездоганність теоретичної побудови була важлива сама по собі, у гуманізмі теорія повинна прямо і безпосередньо служити практично-життєвим інтересам.

Вона повинна відповідати на запитання "як жити?". Як жити конкретній живій людині, індивіду, що в значній мірі живе не церковним, а світським життям. Індивід, особистість ставиться в центр теоретичних побудов.

 Економічною основою Ренесансу є та особлива форма товарно-грошового господарства, що передує капіталістичному виробництву, яке виникло тільки в XVІ ст. На цьому ґрунті виростає міська культура, протилежна культурі монастиря, замка, закріпаченого села й армії, що обслуговує феодальну систему.

 Гуманізм і Ренесанс були явищем винятково міським. Зовсім безсумнівна та обставина, що міський характер культури Ренесансу і зв'язаний з ним ренесансний індивідуалізм відбилися на всіх шарах тодішньої культури і, зокрема, естетика Ренесансу назавжди залишилася в очах культурного європейського суспільства як естетика індивідуалістична.

 Але аж ніяк не можна говорити про повну незалежність індивідуалістичної естетики Ренесансу як від середньовічної ортодоксії, так і від античної скульптурної тілесності. Усім цим визначається людина ренесансної естетики по її змісту й сутності. Однак їй була властива і своя власна, теж цілком специфічна духовна структура, що виявлялася в двох видах, що завжди переходили один в інший і часто навіть мало чим відрізнялися, а саме в неоплатонізмі і гуманізмі. Неоплатонізм Ренесансу додавав його естетиці піднесений, оживлений, завжди поетичний і часто навіть веселий, художньо-грайливий і життєво-радісний, майже богемний характер. При цьому неоплатонізм естетики Ренесансу зберігав свою специфіку й у порівнянні з античністю, і в порівнянні із середніми століттями.

 На відміну від теоретичного неоплатонізму ми розуміємо гуманізм як практичну систему вільнодумних переконань в області моралі, громадськості, політики, педагогіки і взагалі історичного прогресу. Власне кажучи, усі ренесансні неоплатоніки теж були гуманістами, включаючи і тих, котрі минулого ближче усього до середньовічної ортодоксії.

 Ці напрямки думки могли і нескінченно близько сходитися одне з іншим, аж до повної тотожності, і досить значно розходитися, аж до їхнього повного протиставлення. Епоха Відродження в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану. На зміну церковній ортодоксії, яка панувала неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм, об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою.

Категорія: Мої статті | Додав: b-g (19.06.2011)
Переглядів: 2628 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2018